Насильницьке переселення кримських християн до Надазов'я

Якщо поглянути на південну частину мапи Донецької області, можна одразу помітити такі назви, як Ялта, Урзуф, Старий Крим, Чермалик, Улакли, Багатир та інші. Досі у багатьох це викликає подив. Чому? Як? Відповідь очевидна – з Криму. Наприкінці XVIII сторіччя цей регіон – Донецьке Надазов’я – заселили кримські християни, які стали жертвами насильницького переселення – чине першої спроби відпрацювання депортації корінного населення Кримського півострова російським урядом. Нині їхні нащадки відомі під іменем «надазовські греки», що відображає територію їхнього розселення.

Датою початку насильницького переселення з Криму до Надазов’я вважається 8 серпня (28 липня за старим стилем) 1778 року. Уже наступного дня Новоросійському генерал-губернатору Григорію Потьомкіну та Азовському губернатору Василю Черткову про початок переселення рапортував генерал-поручик Олександр Суворов, на якого покладалась основна роль в організації цієї акції: «…Успех вывода в Россию крымских христиан открылся вчера небольшим транспортом бахчисарайских мещан-греков мужеска тридцать три, женска тридцать семь душ. Сей, ежели благоволит Бог, будет ежедневно умножатца…».

Митрополит Ігнатій гравюра початку ХІХ ст. худ. О.Хартахай

Ідея підпорядкування кримських християн Росії зародилася ще в 1771 році, коли Святійший Синод Російської православної церкви обговорював питання про долю грецьких церков у Криму після захоплення російськими військами Криму. В цей же час до імператриці звернувся митрополит Готфейсько-Кафайської митрополії Ігнатій з проханням включити його разом з єпархією в підпорядкування Священного Синоду: «…Примите и меня вашего малейшего раба в число последнейших России архиереев, быть мне отныне и впредь подданным рабом Вашего Священного Величества под правлением и покровительством вашей державы и в послушании Святейшего и Священнейшего Синода, дабы помощию силы и власти Священного Вашего Величества, мог я отправлять все то, что закон повелевает… Сияние вашей славы да сохраняет тянущую на подобие солнца и блистающую в радость нашу в покровительство и утешение наше смиренного и верного вашего раба и рабов ваших моей епархии христиан». Причому звернення Ігнатія ніяк не погоджувалось з Костянтинопольським патріархом, в підпорядкуванні якого перебувала Готфейсько-Кафайська митрополія. Натомість в Петербурзі прохання Ігнатія про покровительство сприйняли, розцінивши його не тільки як привід для підкорення своїй владі давньої митрополії Криму, а й для переселення християнського населення до власних володінь. Згодом саме Ігнатій, будучи підкуплений численними обіцянками і подарунками, і став головним провідником ідеї переселення серед кримських християн.

Представники російської влади та російські історики-кон’юктурники досі не припиняють наголошувати на добровільності переселення, навмисно ігноруючи тодішні свідчення, що дають серйозні підстави сумніватися в такому твердженні.

Ханський перепис нерухомого майна, складеного під час переселення, підтверджує відносне матеріальне благополуччя кримських християн, а також свідчить про спільну господарську діяльність представників різних конфесій і навіть священнослужителів.

Слід відзначити віротерпимість, що існувала в ранньомодерному Криму, яка призводила до численних змішаних шлюбів, а також до тісних міжетнічних контактів. Дослідник Анатолій Герасимчук наводить факти з суддівських книг XVII ст.: мусульманка Фатьма із села Багатир, дочка Гаврила, просила, щоб з її будинку християни винесли хрест, що залишився після батька, і цей хрест був перенесений в будинок християнки Венії, дочки Мухаммеда, дружини християнина Балабана. У іншому випадку християнка Ініша усиновила татарську дитину і залишила їй усе своє майно. Приналежність членів однієї сім'ї до різних конфесій також не була виключенням: у селі Ай-Георгі християнин Бійгельді, син Бійберді, судився з дружиною свого брата, мусульманкою Хангельді, дочкою Трандафіла; з рідних братів Сєїта, Магомета, Топ і Бебія перші два були мусульманами, а два другі – християнами; Джантемір, син Дмитра був християнин, а сестра його Сайме – мусульманка, у мусульманина Мустафи дружина Десфіна і дочка їх Феодора були християнками. А дослідник Павло Мазур наводить факт існування у Криму трьох вищих православних духовних шкіл.

Святий Георгій з Житієм, ХІІ ст.

наразі перебуває в музеї українського мистецтва в Києві

Після початку переселення християни Кезлева подали петицію, в якій вони відмовлялись покидати Крим: «…Мы, подданные Его Светлости [кримського хана], Им довольны и от предков наших платим дань своему обладателю; хоть саблями нас будут рубить, а не думаем мы куда-то идти…»

Сучасник переселення, керівник караїмської громади Чуфут-Кале Азарія бен Елія згадує: «…Весь народ, и бедные и ремесленники, те, что жили в деревнях, не хотели переселяться, потому что в деревнях они имели огороды и сады, приносящие им доход, и им не хотелось все это бросать и уходить в другую страну. И собрались они и пошли к хану, и сказали: «Не желаем уходить, а хотим служить тебе. Не отсылай нас из твоей страны!» И ремесленники, жившие в городах, восклицали: «Спаси нас, господин наш хан!» Но хан не мог помочь им, потому что издан был уже указ…»

Таким чином, розповіді про жорстоке поводження з християнами у мусульманському Криму, яке стало основною причиною депортації чи то «братерської допомоги» християнам з боку Росії, є значно перебільшеними, виправдовуючи дії Росії.

Противників переселення, попри навіть прямі погрози з боку російських емісарів, які підбурювали християн до виходу з Криму, було немало. Повстання переселенців жорстоко придушували, втікачів відловлювали і повертали, ініціативи з повернення навіть не розглядали. За численними свідченнями, частина кримських християн, аби уникнути репресій, навіть таємно перейшла в мусульманську віру.

Свято-Успенський печерний монастир неподалік Бахчисараю, заснований у VIII ст.

Так, дослідник Криму Олександр Бертьє-Делагард зазначає: «…Выходили христиане с горькимы рыданиями, бегали, прятались в лесах и пещерах, мало того, принимали мусульманство, только бы остаться в родной земле…» Відомий кримознавець Василь Кондаракі пише: «…Всех вышедших из Крыма христиан было до 30 тысяч человек, но по официальным известиям число их должно было доходить до 50 тысяч… Оказалось, большая часть оставшихся решились принять мусульманскую религию из боязни не ужиться в степях. Таковыми явились поселяне деревень Капсихора, Искута, Туака, Куру-Озена, Ламбата, Варнаутки, Мускомьи и некоторых других городов…» А земський статистик Сергій Харизоменов засвідчує, що наприкінці XIX сторіччя «…жители-магометане Капсихора, Варуна и Шелена Таракташской волости Θеодосийского уезда до сих пор имеют родственников среди мариупольских греков-христиан православного вероисповедания…»

Російські емісари прагнули представити імператрицю Катерину ІІ заступницею християн, проголошуючи причиною переселення виключно захист кримських християн від можливої помсти з боку мусульман у випадку виведення з Криму російських військ. Насправді ж причини були суто прагматичними. Виведенням християн Петербург прагнув ще більше послабити економічно і демографічно знекровлене Кримське ханство з метою подальшого його включення до складу Російської імперії. Водночас переселенцями планувалося колонізувати малозаселене Надазов’я.

Очевидно, що рішення про переселення приймалося поспіхом, оскільки, як показали подальші події, до переселення ніхто виявився не готовий. Спочатку для поселення пропонувалися Новоросійська та Азовська губернії, потім виявилося, що християни будуть переселені тільки в Азовську. Крім того, переселення супроводжувалося неймовірними труднощами в місцях для зимівлі, браком найнеобхіднішого, непристосованістю кримських мешканців до суворого степового клімату, що призвело до значної смертності серед переселенців. Внаслідок чого це переселення часто порівнюють із депортацією.

Влітку-восени 1778 року на чолі з митрополитом Ігнатієм з Криму вийшло 18,5 тисяч кримських християн (росіяни прозвали їх греками), до яких примкнуло близько 400 грузинів і волохів, викуплених з рабства.

В 1779 році кримські християни прибули на відведені для них землі, які виявилися давно заселеними. З цієї причини та через незручність земель для землеробства переселенці почали вимагати надання їм іншої території. Врешті-решт у Петербурзі вирішили відвести для переселенців землі в Надазов’ї. Про «дарування» т.зв. кримським грекам земель в Азовській губернії, надання «привілеїв», яких переселенці вимагали для себе, та здійснення автономного врядування видано Жалувану грамоту за підписом імператриці Катерини ІІ. Грамота закінчувалася так: «…Все сии преимущества, жалуя мы торжественно и потомственно всему обществу на вечные времена для вящей силы…» Звичайно, «вечные времена» тривали недовго.

Тож переселення продовжилось. Наприкінці літа 1780 року губернський товариш Георгій Гарсеванов доповів Азовському губернатору Василю Черткову наступне: «…У Азовского моря по правой стороне устья реки Калмиуса город Мариуполь по повелению вашего высокопревосходительства расположен и для поселения во оном выведенных из Крыма греков купцов и мещан дворовые места по плану разделены и переномерованы… Греческих деревень дватцать и одна расположены в Мариупольском уезде по правой стороне Калмиуса, по Азовскому морю, по Калце, по левой стороне реки Волчей и по Мокрым Ялам…»

Великий перехід греів до Азова, різьба по дереву. Георгій Коротков

Дворічний шлях до Надазов’я забрав життя щонайменше кожного п’ятого переселенця. Попри численні невдоволені виступи проти переселення та мольби про повернення назад до Криму, російський план був втілений.

До Надазов’я переселенці прибували партіями, засновуючи свої поселення, яким давали назви залишених ними кримських населених пунктів. Так, навесні 1779 року засновано перші 7 сіл, які розташувалися по берегах річок Вовча і Мокрі Яли: Керменчик (нині село Старомлинівка); Салгир Єні Сала (нині селище Велика Новосілка); Камара (нині село Комар); Багатир; Демірджі (нині село Костянтинопіль); Джемрек (село перестало існувати в 1783 році); Улакли. Навесні 1780 року засновано решту 14 сіл вздовж русла річки Кальміус та її приток, а також біля узбережжя Азовського моря: Бешев (нині селище Старобешеве); Стила; Аргин Кара Коба (нині село Роздольне); Ласпі (нині село Староласпа); Георгіївка (нині село Старогнатівка); Карані (нині село Гранітне); Чермалик; Сартана; Єні Сала (нині село Малоянисоль); Чердакли (нині село Кременівка); Есті Хирим (нині селище Старий Крим); Мангуш; Ялта; Урзуф.

В тому ж 1780 році переселенцями засновано місто Маріуполь, назви вулиць якого зберігають пам'ять про Крим: Кафайська, Євпаторійська, Карасівська, Бахчисарайська, Митрополитська, Готфейська, Грецька та інші. До приходу кримських християн на цьому місці існувало козацьке поселення, яке було адміністративним центром Кальміуської паланки. Проте російський уряд «звільнив» це місце від козацького населення, передавши все залишене ними майно прибулим пізніше кримських християнам.

Кримські християни привезли із собою з Криму давні християнські святині: найбільш шанованими були ікона Святого Георгія з житієм та Бахчисарайська ікона Божої матері, які зберігалися в маріупольських храмах до викрадення їх радянською владою. З Криму до Надазов’я були принесені і назви перших церков сіл і Маріуполя.

Російська влада втілила і другу частину свого плану, анексувавши Готфейсько-Кафайську митрополію на території Криму. Так, катедра митрополита була перенесена до Маріуполя, слідом за переселенням митрополита Ігнатія. Проте після смерті останнього в 1786 році митрополія була остаточно ліквідована.

Одночасно з Криму було виселено понад 12,5 тисяч вірмен, на чолі з архімандритом Вірменської григоріанської церкви Петросом та пастором Вірменської католицької церкви Акопом. Під час переселення людські втрати сягнули третини переселенців. Перших (григоріан) оселили на землях, що нині входять до складу М’ясниківського району Ростовської області. Там переселенці заснували села Чалтр (нині Чалтирь), Топті (нині Крим), Покр Сала (нині Султан Сали), Мец Сала (нині Великі Сали), Несветай, а також місто Нор Нахічеван (нині є частиною Пролетарського району міста Ростов-на-Дону). Сьогодні їхні нащадки відомі під іменем «донські вірмени». Других (католиків) оселили на землях, що нині входять до складу міста Новомосковськ Дніпропетровської області. Але в 1790 – через 12 років після переселення – останнім (в кількості близько 1000 осіб) було дозволено повернутися до кримського міста Карасубазар.